Споконвічно суспільство поділялось на нижче і вище, попри
всі моральні норми і принципи. Такий поділ здійснювали самі ж люди. Цю
соціальну ієрархію українського суспільства яскраво описав Б.Грінченко у своїх
«Листах з України Наддніпрянської». Та й зараз одні – живуть від зарплати до
зарплати, позбавляючи себе певних благ через матеріальну нестабільність. Інші ж
– розкошують, живуть на широку ногу, не відмовляючи собі ні в чому. Та от
тільки шляхи заробітку у цих людей різні, втім, як і моральні принципи та
пріоритети.
Слово елі́та з французького «elite» — найкраще, вибране,
тобто невід'ємна частина соціуму. Дивлячись на наших привілейованих політиків,
виникають великі сумніви щодо присвоєння їм цього звання. На думці якщо не у
всіх, то кожного другого, як, використовуючи власну недоторканість, зробити
суспільство бідним, а себе – багатшим. У ХХІ столітті, в час, коли Україна має
статус незалежної держави, прості люди залежать від таких собі «елітованих»
пройдисвітів, котрі диктують свою волю всім і кожному. Тільки забувають вони
про головне: що теж є частиною пригнобленого суспільства, яке все ж здатне дати
відсіч.
При своєму небагатому життєвому досвіді, я таки можу бути
об’єктивною. Росія, та й не лише вона, вважала українців людьми нижчого сорту,
тих, котрі віками стояли і стоятимуть на колінах, прислуговуватимуть панам. А
що, коли не заперечувати цю істину, а поглянути на неї з іншого ракурсу. Ні для
кого не секрет, що розум українця, як і відданість та щирість, шанується у
світі. То чи не можна сказати, що українці не опиралися владі царів свідомо? Що
вони, як і кожна освічена людина, десятиліттями зондували ґрунт для того, щоб
врешті-таки завдати нищівного удару своїм ворогам. Показати, що Україна – була
і буде державою, а українці – сильним народом, який ніколи не схилиться перед
ґвалтівниками націй.
Події сьогоднішнього дня доводять мою сміливу гіпотезу.
Стояти на Майдані заради ідеї, принципу, завтрашнього дня у вільній країні
можемо лише ми. Лише українські матері свідомо відпускають своїх синів, чоловіків
на передову, знаючи, що ті можуть не повернутись. Але зі щемом у серці мужньо
їх уцілують і щоночі, стоячи біля образів, моляться Богу за їх повернення і за
повернення тисячі чиїхось дітей додому. Жертовність – це великий дар, але лише
тоді, коли вона виправдана.
Доречним тут є легендарний вислів Маріо П’юзо: «Друзів
потрібно тримати близько, а ворогів – ще ближче». Хіба не так? Адже той, хто
знає всі слабкі місця супротивника, здатен завдати нищівного удару. Та якими б
планами не керувалось суспільство, найперше воно має бути єдиним і цілісним;
влада, обрана народом – справедливою і незаплямованою; народ – свідомим. І
тільки при таких обставинах - успіх гарантований.
Сьогодні багато досвідчених дорослих людей сприймає молодь,
яка бореться за своє майбутнє і майбутнє своїх дітей, як девіантів, хоч кожен
із нас погодиться, що багато в чому відхилявся від суспільних норм. Молоді
люди, на відміну від своїх батьків, реально дивляться на нинішню ситуацію і
владу, а старші люди, все порівнюють її з минулою, яка ще не вивітрилась зі
свідомості. Але саме в руках молоді сьогодення та майбутнє держави. Їх голови
не засмічені ідеологемами минулого століття. Вони діють у нинішніх умовах: тут,
зараз і сьогодні.
Французький історик Шерар сказав про українців : «Перемогти,
або загинути!». Ми ніколи не будемо жити наполовину, нація має бути повноцінна
у всьому. Але перемогу потрібно здобути перш за все над самим собою. Як і
колись, зараз маємо людей із стереотипами про «доброго дядька», котрий прийде і
вирішить усі їхні проблеми, захистить. Настав час об’єднатися, становлячи
могутню силу у боротьбі з нападниками. Росіяни не стануть другими більшовиками,
не зруйнують те, що так довго доводилось відновлювати після війни, духовної і
політичної розрухи.
«Україна поховала своє старе в
тім огнищі, в тій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою більшовиків… -
писав Михайло Грушевський, - … Україна, як і я, стоїть на сій руїні тепер,
новими очима розглядаючи сі згарища, і перед нею встають зовсім нові
перспективи і види, не тільки тому, що змінились реальні умови життя, але й
тому, що око бачить їх і мозок сприймає їх інакше». Неймовірно актуальні ці
слова і зараз.
Проснулися ми вже від того
«хронічного сну», який безглуздою вуаллю закривав нам дійсність. Дух Руїни живе
у нашій свідомості від Гетьманщини, визвольних змагань 1917-1920-х років до
сьогодні. Постають у пам’ять вічні бунтівники: Сірко, Пушкар, Брюховецький,
Григор’єв, Махно та інші отамани, котрі не хотіли підпорядковуватись ні
власному, ні чужому уряду, не визнавали нікого, окрім себе. На жаль, і зараз
таких на пальцях не злічити. До свідомості частини з них достукатись можна, але
загроза існує.
«Міжусобиці і бунти були й у
інших народів. Але вона встигли оформитись в держави й виховати, деколи
жорстокими способами, своїх громадян на дисциплінованих і карних членів
національної і державної спільноти.
Ми, українці, не встигли цього
зробити, бо перешкодили в цьому орди з півночі та зі сходу, які нападали на
нашу державу, а згодом сусіди, які наш знесилений народ поконали, розбивши нашу
державу і впровадивши у відношенні до нашого народу політику внутрішнього
поріднення, відомого під назвою «діли і пануй» або «пусть русіна на русіна» »,
- писала Ліна Костенко.
Зараз Україна, як ніколи раніше,
має величезний шанс вирішити свою давню геополітичну проблему. Вона, як ніколи,
одностайна і сильна у своїх діях та переконаннях, вона, як ніколи раніше, має
шанс стати єдиною і цілісною. Дух патріотизму обов’язково переможе.
Головний редактор
Немає коментарів:
Дописати коментар